Справа Гонгадзе - дзеркало сучасної історії України. Злочин, котрий намагались спочатку приховати, а потім зам'яти, відгукнувся ехом «касетного скандалу», обвинуваченнями в замовленні злочину проти другого президента Леоніда Кучми, акціями протесту і, як наслідок, Помаранчевою революцією.  Два антагоністи першого Майдану - Віктор Ющенко і Віктор Янукович - по-своєму використали розслідування вбивства журналіста у своїх політичних цілях. При Ющенку затримали вбивцю Гонгадзе, при Януковичі він отримав вирок. Вердикт суду затвердив громадський консенсус у відповіді на питання «хто вбивця?», але не зняв з повістки питання: «хто замовник?». Тіло Георгія Гонгадзе поховали тільки у березні 2016 року. Через три місяці після цього в центрі Києва вбили іншого журналіста «Української правди" Павла Шеремета. Цей злочин до цього часу залишається нерозкритим.  На прохання «Ґрат» журналіст і співавторфільму «Вбивство Гонгадзе: 20 років у пошуках правди» Максим Каменєв підготував серію матеріалів про «справу Гонгадзе». Перший з них про те, хто і як вбивав журналіста.    Георгія Гонгадзе вбили 17 вересня 2000 року. Офіційно цей злочин вважається розкритим. У 2013 році Печерський районний суд Києва засудив вбивцю Олексія Пукача до довічного ув’язнення. У вересні 2000 року Пукач був першим заступником департаменту зовнішнього спостереження МВС. Вбивати співзасновника інтернет-видання «Українська правда» йому допомагали троє підлеглих міліціонерів. У цьому ж вироку замовником вбивства Гонгадзе названий Юрій Кравченко, міністр внутрішніх справ (у 1995 - 2001 роках), який загинув у 2005 році - слідство вважало, що він покінчив життя самогубством напередодні допиту у справі про викрадення журналіста. Це детальна розповідь про те, як міліціонери вбивали журналіста. Історія базується на вердикті Печерського суду, свідченнях обвинувачених і свідків.  

Викрадення 

16 вересня 2000 року Георгій Гонгадзе вийшов з квартири своєї колеги Олени Притули на столичний бульвар Лесі Українки. Він намагався зловити таксі, щоб доїхати додому на вулицю Червоноармійську. На годиннику була 22:20, журналісту потрібно було встигнути до одинадцятої - раніше від дружини, котра з дітьми поверталася з тренінгу в Пущі Водиці. Ключі від квартири Мирослава забула вдома, тому Георгій поспішав.  На плечах Георгія була торба, а в руках - пакет з двома кавунами, які він віз сім'ї. Довго ловити таксі не довелося - практично одразу перед ним зупинилося авто Hyundai Sonata. Водій погодився підвезти Георгія, але попросив сісти на заднє сидіння, оскільки переднє начебто зламалось. Гонгадзе не заперечував.  Як тільки журналіст сів у салон, до машини підбігло троє. Один - зайняв місце спереду, інші - затисли Гонгадзе з обидвох сторін на задньому сидінні. Не даючи журналісту отямитись, «пасажири» заламали йому руки за спину, а людина, котра сіла біля водія, скомандувала їхати до Амурської площі. Гонгадзе закричав, що він журналіст, назвав своє прізвище і почав запитувати, куди його везуть. Чоловік на передньому сидінні розвернувся, кілька разів вдарив Георгія гумовим кийком і вимагав, щоб він замовкнув. Після чого запитав у журналіста: «Ти навіщо ходив в американське посольство?». За день до викрадення 15 вересня Гонгадзе дійсно був в посольстві США. Він заходив до прес-центру посольства позичити у свого знайомого, прес-аташе Пітера Савчина грошей. Той дав журналісту в борг 400 доларів. Співзасновник «Української правди» постійно шукав гроші для фінансування свого дітища - потрібно було платити зарплату собі і чотирьом співробітникам видання.  Олексій Пукач, а саме він сидів на передньому сидінні автомобіля, влаштував Гонгадзе допит: розпитував про його участь у війні в Грузії в 1992-1993 роках і звинувачував у шпигунстві на користь Америки. Гонгадзе, який дійсно воював в Грузії і зняв про це документальний фільм «Тіні війни», відповідав, що він не шпигун. Георгій попросив, щоб незнайомці хоча б дозволили йому передати ключі дружині, яка з дітьми чекала під дверима квартири. В районі Одеської площі машина зупинилася. Пукач розпорядився, щоб водій - Олександр Попович - змінив номерні знаки, після чого автомобіль поїхав у бік Одеської траси. На виїзді з Києва Пукач знову скомандував зупинитися. Позаду них пригальмував ще один автомобіль - там теж сиділи співробітники департаменту зовнішнього спостереження МВС. Їм Пукач сказав, що на сьогодні робота закінчена, і відправив на базу підрозділу. Після чого повернувся в «таксі», разом з водієм ще раз змінив номерні знаки. Машина рушила і поїхала по Одеській трасі в бік Білої Церкви.  

Стеження

На той час міліція стежила за Гонгадзе як мінімум кілька місяців. У липні журналіст помітив стеження, а його колеги опублікували про це замітку на УП. Через кілька днів Георгій звернувся з відкритим листом до генпрокурора Михайла Потебенька.

«Я, журналіст Георгій Гонгадзе, висловлюю свій категоричний протест проти знахабнілої поведінки правоохоронних структур, які розпочали кампанію цькування проти мене та моїх колег по роботі», - писав у листі Гонгадзе.

Він розповів прокуратурі, що вже кілька тижнів невідомі супроводжували його на «жигулях» з держномером 07309 КВ, чекаючи біля дому і редакції.

«У зв'язку з цим я звертаюся до Вас з вимогою зупинити свавілля і захистити мене від морального терору, а також виявити і покарати причетних до його організації осіб», - писав Гонгадзе. Потебенько на звернення журналіста не відповів.

У суді Пукач стверджував, що наказ стежити за Гонгадзе він отримав у липні 2000 року особисто від міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка в його кабінеті. У скоєнні яких саме злочинів підозрюється Гонгадзе, Пукач, за його словами, у міністра не поцікавився. Після розмови з Кравченком, він віддав підлеглим наказ почати стеження за Георгієм. Будь-яких документальних підтверджень про те, хто і кому віддавав наказ не існує. Слідство встановило, що не пізніше, ніж у липні 2003 року Пукач особисто знищив всі супровідні документи щодо стеження за журналістом. Після листа Потебеньку стежити за журналістом на якийсь час перестали. Стеження міліціонери відновили у вересні 2000 року. В суді Пукач стверджував, що 13 або 14 вересня Кравченко викликав його до свого кабінету і знову заговорив про Георгія Гонгадзе. Але на цей раз міністр нібито зажадав вбити журналіста, спалити і закопати його тіло. Вдова Кравченка Тетяна пізніше заявила, що свідчення Пукача не відповідають дійсності. «Ні 13, ні 14 вересня Юрій Кравченко взагалі не з'являвся у своєму службовому кабінеті», - сказала вона у 2011 році інтерв'ю газеті «Сегодня». Пукач планував викрасти Гонгадзе ввечері 15 вересня. Але в той день журналісту пощастило - співробітників зовнішнього стеження (міліції) випередив таксист, який під'їхав до Гонгадзе, раніше Поповича. Після невдачі Пукач вирішив підстрахуватися і на наступний день задіяв у стеженні відразу два екіпажі.  

Вбивство

О 23:45 Hyundai Sonata з чотирма міліціонерами і Георгієм Гонгадзе під'їхав до села Сухоліси під Білою Церквою. Тут жив тесть Пукача. Міліціонер зайшов у подвір’я одного з будинків, взяв мотузку і лопату і поклав їх в багажник машини. Наступна зупинка була на узліссі три кілометри за селом. Малюнок: В'ячеслав Юрченко, Ґрати Пукач роздав завдання підлеглим: водій Попович повинен був викопати яму неподалік. У своїх свідченнях він згадував, що намагався уточнити у командира: яка саме яма потрібна? На що той розлютився і перепитав: «Ти що не знаєш, яку яму потрібно копати?». Пукач підганяв підлеглого, час від часу відбирав у нього лопату і копав сам. Двоє інших міліціонерів - Микола Протасов і Валерій Костенко - залишилися в автомобілі і тримали журналіста. На той час Гонгадзе вже не намагався переконати викрадачів відпустити його. Коли яма була готова, Пукач наказав вивести журналіста з машини. Костенко і Протасов стягнули з Гонгадзе куртку, повалили на землю і зняли туфлі. Костенко зв'язав мотузкою руки і ноги, поки Пукач і Протасов тримали полоненого. Він обшукав Гонгадзе, забрав з кишень ключі і хустинку, передав їх Пукачу. Міліціонери віднесли Гонгадзе до ями і поклали поруч з нею горілиць. Пукач знову почав вимагати, щоб Гонгадзе зізнався в шпигунстві. Вибити таке зізнання не вдалося, журналіст лише повторював, що за родом своєї роботи збирав інформацію і не заперечував, що прагнув до зміни влади в країні. У якийсь момент Гонгадзе попросив не вбивати його. Пукач засунув в рот журналіста хустинку і почав душити Георгія руками, поки Протасов тримав його за плечі, а Костенко - за ноги. Через декілька хвилин Пукач попросив Поповича витягнути з штанів Гонгадзе ремінь. Він накинув пояс на шию Георгія і продовжив душити, впираючись коліном в груди журналіста. Намагаючись чинити опір, Гонгадзе набрав у легені повітря. Тоді Пукач зажадав від Поповича кілька разів вдарити Гонгадзе в живіт. Попович так і зробив, після чого Гонгадзе випустив повітря, а Пукач пряжкою ременя в якийсь момент натиснув на кадик журналіста. Кадик провалився. О першій годині ночі 17 вересня 2000 року Георгій помер. Пукач стверджує, що не хотів вбивати Гонгадзе, а лише намагався налякати його сильніше, щоб той втік з України. Решта міліціонерів на суді стверджували протилежне - Пукач робив все, щоб вбити журналіста, а не просто налякати. Після смерті Гонгадзе Пукач наказав Поповичу принести з машини каністру з бензином. Разом з Костенком і Протасовим, тим часом, скинув тіло журналіста в яму. Попович приніс каністру, Пукач облив тіло Гонгадзе бензином і підпалив. Коли вогонь погас, міліціонери закопали яму, замаскували місце поховання травою, викинули кавуни, які були з собою у Гонгадзе, перевірили місце злочину, сіли в Hyundai і поїхали. По дорозі до Києва, вони зупинилися біля придорожнього ресторану: повечеряли, випили пляшку горілки.

«Забудьте, що ви робили ці два дні, чим займалися і ніколи про це не згадуйте», - сказав Пукач спільникам перед тим, як роз'їхатися по домівках.

 

Вирок

Але згадати довелося - Олександра Поповича, Валерія Костенка і Миколу Протасова заарештували у 2005 році. Тоді, незадовго після Помаранчевої революції, в розслідуванні загадкового викрадення, здавалося, намітився прорив. Двоє міліціонерів з тієї самої другої машини зовнішнього спостереження («наружки»), яку Пукач розвернув на виїзді з Києва, дали свідчення, що саме він викрав журналіста. Малюнок: В'ячеслав Юрченко, Ґрати Олексія Пукача на той час вже підозрювали як мінімум у знищенні даних зовнішнього спостереження за Георгієм Гонгадзе. Вперше його затримали в жовтні 2003 року - до цього моменту міліціонер вже очолював департамент карного розшуку і ходив у званні генерала. Але через два тижні після арешту суд відпустив Пукача під підписку про невиїзд. Він вийшов на свободу і зник на цілих шість років. Підлеглі Пукача в суді детально розповіли, як вбивали Гонгадзе, покладаючи умисел і головну провину на командира. У 2008 році суд засудив Костенка і Поповича до 12 років позбавлення волі, а Протасова - до 13. Протасов помер у в'язниці в 2015 році. Попович і Костенко вже відбули покарання і вийшли на волю. Олексія Пукача оголосили в розшук у 2005 році, а зловили в липні 2009 року. Міліцейського генерала затримали в маленькому селі Молочки на Житомирщині, де він жив з цивільною дружиною та її дитиною, видаючи себе за простого селянина. У суді Пукач частково визнав провину, стверджуючи, що виконував наказ покійного екс-міністра Юрія Кравченка. Замовником злочину Пукач назвав президента Леоніда Кучму. «Про умисел і мотиві питайте у Литвина (екс-глава Адміністрації президента Володимир Литвин) і Кучми», - заявив підсудний після оголошення довічного вироку. У січні 2013 року його визнали винним в умисному вбивстві при обтяжуючих обставинах, а також насильницькому перевищенні влади і службових повноважень. Пукача позбавили генеральського звання і постановили виплатити Мирославі Гонгадзе півмільйона гривень моральної компенсації. Він відбуває покарання в Чортківської колонії на Тернопільщині. У вересні 2019 року Пукач подав касацію на вирок. Він просить скоротити йому термін ув'язнення з довічного до 15 років позбавлення волі. Якщо Верховний суд погодиться, то вбивця журналіста відразу ж вийде на волю - в половину цього терміну йому по «закону Савченко» зарахують чотири роки, проведені в слідчому ізоляторі СБУ.  

Замовник

Вирок Пукачу не припинив суперечок навколо ролі президента Леоніда Кучми у вбивстві Гонгадзе. Саме Кучму вважають головним винуватцем вдова журналіста Мирослава і співзасновниця УП Олена Притула. У суді над Пукачем так і не розкрили головні докази проти другого українського президента. Йдеться про «плівки Мельниченка» - записи розмов, які, за словами екс-охоронця Кучми Миколи Мельниченка, він зробив в кабінеті президента напередодні вбивства Гонгадзе. На записах голос людини, схожий на голос Кучми, лає Гонгадзе і «Українську правду» і вимагає, щоб Кравченко розібрався з Гонгадзе». Як варіанти він пропонує «вивезти його в ліс і залишити без штанів», «вивезти в Грузію» або «віддати чеченцям, щоб попросили викуп». За 20 років Мельниченко так і не надав слідству оригінали записів і довгий час відмовлявся давати свідчення. У 2011 році ГПУ все-таки відкрила справу проти Кучми - його підозрювали в «незаконних діях щодо журналіста Гонгадзе». Слідство тривало трохи більше місяця. Прокурори влаштували Кучмі очні ставки з Пукачем, а потім і з Мельниченком. Але до судового розгляду тоді не дійшло - буквально напередодні Конституційний суд ухвалив, що звинувачення в кримінальних провадженнях не може базуватися на даних, отриманих незаконним шляхом. Оскільки Мельниченко записав президента неофіційно, в грудні 2011 року все той же Печерський райсуд Києва закрив кримінальне провадження щодо Кучми. Сам Кучма заперечує свою причетність до вбивства Гонгадзе. У 2011 році він заявив: «Готовий поклястися і на Конституції, і на Біблії, що не віддавав наказу вбити журналіста Георгія Гонгадзе». Те, що на плівках Мельниченка записаний його голос, Кучма теж не визнає.