З кінця травня до жовтня 2022 року Лиман Донецької області був під російською окупацією. Після захоплення міста росіяни змусили всіх місцевих мешканців пройти фільтрацію — допит у міському відділенні поліції. Кого підозрювали в підтримці України — відправляли на додаткову перевірку в Управління з боротьби з організованою злочинністю в окупований Донецьк. 67-річний Юрій Беседа разом з дружиною так потрапив у застінки донецького УБОПу в червні 2022 року. У полоні вони пробули два тижні.  «Ґрати» публікують монолог Беседи про те, як росіяни тримали викрадених лиманців у нелюдських умовах, а також змушували готувати для них їжу й ховати загиблих солдатів.  

«На нас донесли, що такі-сякі, чекаємо Україну»

Мені 67 років. Народився в Лимані, тут хрестився і проживаю. Жінка — з села, що розташоване поряд із нашим містом. Перед війною їй зробили операцію на серці, клапан поміняли. Зараз ми на пенсії. Раніше працював на залізниці у ВОХРі — воєнізованій охороні. Супроводжував вантажі по області, у Росію возили, різні часи були. Є син, зараз він у Дніпрі. Він виїхав з родиною, бо дітворі десь треба вчитися. Була донька, але, на жаль, вже немає. Коли росіяни наступали, гатили так, що караул. Тяжко це згадувати. У сина тут залишилися 200 штук голубів і десь стільки ж кролів. Я кожного ранку вставав, сідав на велосипед і їхав їх годувати. Навколо прильоти, уламки летять, а я їду. Правда, кролі нам дуже були в пригоді за окупації, зрештою усіх з’їли. Під час боїв у нас оселився Вовка — хлопчик із Західної України. До цього він жив у Лимані з братом. Їхній будинок згорів під час обстрілів, він попросився до нас. А куди йому діватися — брат Вовки після пожежі виїхав, документи згоріли. Ми віруючі, часто в церкву ходимо. Під час окупації на [suggestion title="Петра і Павла" text="29 червня"] жінка збиралася на службу. Огірочків намалосолила для матушки. Каже: віднесемо в церкву. О пів на п’яту ранку жінка мені каже: «Вийди за двір, там якийсь галас». Вийшов: стоять російські військові. Кажуть: «Збирайтесь, поїхали». Я питаю: «Куди?». А вони: «В міліцію». І забрали втрьох нас: мене, жінку і Вовку, що жив з нами. Що нам лишалося? Зібрали речі та поїхали. Нас посадили в камеру в будівлі лиманської поліції. За 60 років і я, і жінка в такому місці вперше опинилися. Уже під арештом я дізнався, що якийсь сусід написав донос на нас і Вову. Якісь недоброзичливці написали, що Вовка пізно приходить додому і є корегувальником. І ми, такі-сякі, не проходимо фільтрацію, бо чекаємо, що прийде Україна. А ми дійсно фільтрацію не проходили. Ми старі, нащо вона нам? По місту ми спокійно ходили без будь-яких перепусток, нас ніхто не чіпав. Трошки проґавили це діло.  

«Вовку змушували ховати людей»

Нас із дружиною розсадили окремо в різні камери. У Лимані допитів не було. Уночі ми в камерах були, а вдень відпускали у двір, свіжим повітрям подихати. У камерах не було матраців, тільки нари. Туалету не було, вночі не випускали, доводилося інколи чекати до ранку, щоб піти на вулицю. У жінки, правда, був туалет у камері. Душу, звісно, не було. Сусіди з дому принесли рушники, мило. З відра умивалися, і все. Ніякої гігієни не було. Мою дружину й інших жінок змушували їм готувати їсти, картоплю чистити, рибу смажити. А я дрова рубав для них. Їм було треба багаття палити, їсти готувати, бо світла ж у місті не було. Як, до речі, й води. З іншими арештантами ми ходили по воду для поліцейських до сусідів. А Вовку змушували ховати людей. Він з іншими арештантами збирав по полях загиблих військових, я навіть не знаю яких: російських чи українців. Нас, стариків, на таке не брали. У поліції були здебільшого росіяни, але були й два чи три місцевих, які колаборували. Їм зброю не давали, але вони за нами приглядали. Якось такий випадок був: іду по території поліції і спіткнувся. Я ж вже у віці, здоров’я не те, грижа. А це росіянин, молодий хлопчик, побачив і пожартував: «Батю, ти уважніше, а то помреш раніше, ніж дочекаєшся, що Україна прийде». Наш священник, отець Володимир просив росіян, щоб нас відпустили. Але його вмовляння не допомогли. Сусіди теж просили відпустити, питали: який ми злочин вчинили? А ті: ні й усе. Наші сусіди нам дуже допомагали. У нас вдома перебували, стежили, щоб речі не розграбували, приносили поїсти. Росіяни теж консерви давали, якщо в них залишалися. Ми спілкувалися з начальником поліції, питали, чому нас тримають. Він казав: усі відповіді вам нададуть у Донецьку. Юрий Беседа. Фото: Алексей Арунян, Ґрати  

«Солдат сказав: «Хтось ворухнеться — покладу як капусту»

Одного разу, десь через тиждень після затримання нас із дружиною і Вовою посадили в автобус і повезли в Донецьк. Разом з нами були інші в’язні. Нам нічого не робили, але декому руки зв'язали. Солдат на передньому сидінні зі зброєю сказав: «Хтось ворухнеться — покладу як капусту». У Донецьку нас привезли в будівлю УБОП, у дворі я побачив назву установи на табличці. На вході нас приймала якась дівчина. Вона спитала у керівництва: «Куди їх?» А їй відповіли: «Приймай як терористів». Взяли відбитки пальців, сфотографували в профіль, фас. І знову в камеру. Там в них є караулка, де сидять чергові день і ніч. І поряд камери. Лежаків було 5-6, а людей в камері біля 15. Мені довелося спати на підлозі. Лежаки дісталися тим, хто там лежав до нас. А тим, хто приїхав — будь ласка, на підлогу. Кожного дня давали півторалітрову пляшку води на 6 людей і буханку хліба. І все. У камері туалету теж не було. Стукали у двері, просилися. Люди в камері були різні. Був молодий хлопчик, який в інтернеті проти росіян виступав. Його допитували й розпеченими ножами прикладали до тіла, катували. Нам із дружиною нічого такого не робили, обійшлося. Але все одно, тяжко було. Ще був чоловік із села біля Лиману. Він колись за контрактом служив в українській армії — теж сусіди донесли. Росіяни приїхали й забрали. Що, з цими хлопцями було далі, я не знаю. З Лиману разом з нами забрали одну родину. Одна жінка, в неї два сини та внучка. Їх учотирьох забрали. Сусіди на них теж написали донос, що ті чекають на Україну. Вони з нами в Лимані були, а потім у Донецьку. За весь час в Донецьку був лише один допит. Хто саме допитував — не знаю, чи місцеві донецькі, чи росіяни. Спілкувалися російською. Дізнавач поводився нормально. Питали здебільшого про Вовку, хто він такий, чи була в нього форма. А жінка каже: та яка форма, прийшов до нас після пожежі, голий і босий. http://graty.page.ua/nalyakani-tak-shho-vzhe-pofig-reportazh-iz-limanu-mista-shho-perezhilo-okupacziyu-bilya-yakogo-znovu-zibralosya-100-tisyach-rosiyan/

«Поверталися аж чотири дні»

У Донецьку ми провели десь чотири-п’ять днів. І якось увечері нам сказали: «Збирайтесь і виходьте». Дали папірці з печаткою УБОП, що ми пройшли фільтрацію, і випустили. Поверталися ми аж чотири дні.  Відпустили під вечір, коли наближалася комендантська година, а ми в іншому місті. Добре, що у наших співкамерників там були знайомі. Ті привезли трошки грошей, і ми таксі замовили. Переночували в хостелі, хоч помилися вперше за два тижні. А назад дорога до Лиману тільки через Луганськ. Виїхали автобусом, а дорогою він зламався. Доїхали до залізничного вокзалу, було вже пізно. Їхати далі не було на чому, там на вокзалі й заночували. Наступного дня взяли квитки до Сватового, де теж довелося заночувати. Потім викликали таксиста з Лиману, він приїхав і нас забрав. Грошей не вистачило, ще у сусідів позичали, щоб із водієм розплатитися.  

«Хто доніс — припущення є»

На здоров’я звісно все це вплинуло, досі відновлюємося. У Лимані нам хоч сусіди допомагали, а в Донецьку були на одній воді з хлібом. Навіщо росіяни все це робили? Хто його знає. Напевно, намагалися знайти, хто допомагав Україні. Але яка від нас допомога? Ми ніяк не могли допомогти. Вовку вони підозрювали, що той навідник. А який він навідник? Він же не з Лиману і навіть місцевість погано знає. Його потім теж звільнили, зараз він у Хмельницькій області, до батьків поїхав. Після звільнення міста ми дали свідчення й усе розповіли українським слідчим. Але досі не знаємо, хто на нас доніс. Хто це міг зробити, припущення є, але впевненості нема. І ми ж у церкву ходимо — показати на когось рука не піднімається.   Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для півдня та сходу України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.