Анна Тіслак вже більше ніж рік добивається звільнення свого чоловіка Богдана із полону. На початку квітня 2022 року його затримали представники «ДНР» після повної окупації Маріуполя, де подружжя жило з дітьми близько п’яти років. Богдан служив у Збройних Силах України за контрактом до 2021 року. Після цього був демобілізованим і на момент початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну був цивільним. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, затримання і утримування в неволі цивільних людей є воєнним злочином.  Після виїзду із міста Анна дізналася, що Богдан перебуває в колонії в Горлівці і ма статус полоненого, але відпустити його окупаційна влада відмовляється. Як Анна Тіслак добивається звільнення чоловіка, — в її монолозі.  

«Ми бачили, як горіли будинки на «Східному» мікрорайоні»

Ми жили у Маріуполі на вулиці Лютневій 44 — на лівому березі міста. Чоловік — родом із Хмельниччини. Він — колишній військовослужбовець, служив за контрактом п’ять років, у 2021-у був демобілізований.  Старшій доньці на момент вторгнення було чотири роки, молодшій — два. Ми не змогли виїхати у перший день — не мали свого авто, сусіди їхали, але місця на всю нашу сім’ю у них не було. Потім — вже було неможливо. Ми не хотіли ризикувати дітьми, бо чули розповіді, що машини обстрілюють.  Того дня (24 лютого – Ґ) я прокинулася о п’ятій ранку від звуків вибухів. Чоловік був на роботі у нічну зміну, він працював на складі компанії «Наша Ряба». Мені стало страшно… Розмови про можливий початок війни були, але ніхто в це не вірив. Ми думали, що буде, як 2015 року, коли мікрорайон «Східний» обстріляли і все…  Близько 7 ранку я подзвонила чоловікові, але він не відповідав, дзвонила його начальнику — телефон був поза зоною доступу. Чоловік приїхав десь через пів години, заспокоїв мене. Ми вирішили зробити запаси їжі, зняти готівку. Він пішов до банкомата, але черги були величезні, та й готівка закінчилася. Він зміг ще по безготівковому розрахунку купити продуктів і прийшов додому. Я була в паніці. Близько обіду неподалік нашого будинку прилетів снаряд. Там був приватний сектор. Ми жили на восьмому поверсі, все було видно з вікна. Один із будинків почав димітися. Діти дуже злякалися, старша донька почала сильно кричати. Потім заснула… Ми пересунули шафу, щоб заступити вікно, в загальному коридорі постелили матрац і коли були сильні обстріли, ночували там. Так ми залишилися… Першого ж дня [повномасштабного вторгнення] зникло світло, вода. Лише на першому поверсі можна було набрати технічну воду — чоловік набирав. Ми бачили, як горіли будинки на «Східному» мікрорайоні. Було дуже страшно. Ми поставили відро з водою, ковдри, щоб якщо наш будинок загориться, накритися ними і спуститися вниз.  Дні були схожі. Запаси їжі закінчувалися. Ще якогось дня чоловік зміг купити продуктів, розрахувавшись карткою, а потім магазини обстрілювали, виходити з будинку було небезпечно. Ми почали харчуватися тим, що могли зробити із залишків запасів – пекли на вогні коржики з борошна і води. Мали пакет пшеничної крупи для тварин — вона була дуже жорстка. Довго її варили, але всерівно була тверда. Молодша донька не могла її перетравити — з’їдала і одразу в туалет.  Вже думали навіть голубів ловити, але як їсти їх… Це був просто жах… Я не виходила на вулицю десять днів. Потім поступово почала виходити. Вибігла – поставила каструлю на вогонь, забігла в під’їзд, вибігла – помішала, забігла… От так і жили. Кожен день молилися, щоб в наш будинок нічого не прилетіло.  Богдан Тіслак із донькою. Фото надане Анною Тіслак 5 березня — у день народження старшої доньки — снаряд влучив у дерево і від уламків нам вибило вікно у вітальній, були наскрізні діри в кімнатах. Один з уламків пролетів над моєю головою і застряг у стелі. Я сіла на підлогу, мене оглушило. Швидко схопила старшу доньку, що була поруч, вибігла в коридор і крикнула чоловікові, щоб пішов за молодшою. Він схопив її, і ми всі разом стояли в коридорі, чекали, коли обстріл закінчиться.  Коли чоловік ще виходив в магазин, то зміг роздобути радіо і батарейки, періодично ми його слухали. 6 березня почули, що буде евакуація. Але з лівого берега не забирали, точкою збору був Драмтеатр. Ми вирішили йти пішки. Це — далеко, але виходу не було. Зібрали маленьку спортивну сумку – поклали ліки, воду, їжу — і пішли. Була десь 11 ранку. Евакуацію оголосили до 16-ї. Але як тільки хотіли вийти з будинку, почався сильний обстріл, вирішили залишитися. Згодом ми почули по радіо, що евакуація — зірвана, а людей, які прийшли до Драмтеатру, розмістять там же в бомбосховищі (16 березня був авіаудар російських військ по Драмтеатру, в результаті його повністю знищили, за приблизними підрахунками української влади, загинуло близько 300 людей, що там переховувалися — Ґ).  

«Мы забираем его на фильтрацию»

Наприкінці березня по квартирах пройшлися «чеченці» — нікого не забирали, заходили, дивилися документи, хто проживає, оглянули квартиру… Чоловіків змушували роздягатися.  А 3 квітня зранку одразу прийшли у нашу квартиру. Пізніше я дізналася, що вони спочатку зайшли в іншу квартиру і хотіли забрати одного хлопця «на фільтрацію», як вони кажуть. Він жив із бабусею і прабабусею. Бабуся почала сильно плакати, на коліна падати. І старший по під’їзду — Григорій (прізвища не знаю) — відвів цих «ДНРівців» в бік і щось їм сказав. Вони пішли до нас. Думаю, він здав мого чоловіка — сказав, що той служив.  До нас зайшли двоє чоловіків із нашивками «ДНР».

«Мы — представители Донецкой Народной Республики», — зайшовши, сказали.

У чоловіка почали запитувати про документи, мої документи також подивилися. Чоловік прописаний у Хмельницькій області, хоча в Маріуполі ми жили п’ять років. Почали питати: «Что ты здесь делаешь». Він сказав: «Працюю, живу».

«А где твой военный билет?», — спитали. 

Чоловік сказав, що немає — він у матері — за місцем прописки. І тоді вони сказали: «Мы забираем его на фильтрацию». Я почала плакати, одразу зрозуміла, що добре це не закінчиться, від самого слова «фільтрація» кидає в піт. Почала запитувати, що це таке, скільки триватиме. «От суток и более, мы просто проверим, не числится ли за твоим мужем никаких преступлений. Не ной, успокойся, чего ты рыдаешь», — у грубій формі так мені відповідали. І все, його вивели і посадили в білий бус з написом АДЧ — «Административно-дежурная часть» — і повезли у невідомому напрямку. Забирали й інших людей з нашого будинку. Наступного дня до мене підійшла сусідка — я готувала їжу у дворі. Запитала, чому Богдан не вийшов. Я сказала, що не повернувся. Вона розповіла, що її також затримали через якусь куфайку ЗСУ, яку племінник їй залишив. Їх тримали у дитячому садку поруч з нашим будинком. Вона сказала, що про чоловіка все знали, знали, що служив. Питали, чому далі не пішов служити… Потім їх повезли в якусь школу, вони заповнювали якісь документи. Її відпустили, а Богдана та інших — повезли нібито в Докучаєвськ.  Після затримання Богдана я ледве пережила той день і дочекалася наступного ранку. Десь о 6-й вийшла на вулицю, побачила сусіда і попросила сходити зі мною, пошукати якусь комендатуру чи щось, запитати, куди відвезли чоловіка. Він у мене запитав: «Ти швидко бігаєш?», я сказала, що так, і він каже: «Тоді пішли». І ось я перехрестила дітей, заховала всі небезпечні предмети, зняла ручки з вікон, щоб не відкрили вікна, не дай Бог, і залишила ключі сусідам, щоб, якщо я не повернусь, вони їх забрали. Ми пішли на Ленінградський (мікрорайон Маріуполя — Ґ), там їх шукати. Підходили до військових, яких зустрічали по дорозі. Вони казали: «Нічого страшного, всіх забирають, всіх зараз перевіряють...Твоего мужа проверят и отпустят. Он в чем-то замешан?». Я кажу: «Ні, просто цивільний». А вони: «Тоді його відпустять, все нормально, не парься. Мы укропов не убиваем». Ми ще там блукали-ходили, ще двох військових зустріли, до них підійшли і те саме почули, і повернулися. А наступного дня я вже пішла сама на «Східний» мікрорайон, там питала в людей. Сказали, що штаб — у школі. Я пішла туди, там почула те саме.  Наступного дня я пішла знову на Ленінградський, і там був пост — просто на вулиці стояли військові. Вони мене затримали за те, що побачили на мені зимові черевики чорного кольору, схожі на берци.

«Что это за обувь? Иди сюда, показывай документы, раздевайся»… Зняли з мене куртку, почали дивитися спину і руки, шукали якісь позначки. «Пока с руками все нормально», — сміялись, не хотіли мені віддавати документи.

Потім сказали спускатися на Виноградне (селище — Ґ) — там була комендатура. Було далеко, по бездоріжжю, але я пішла туди, увесь час дивилася під ноги, щоб не наступити на міну. Там також були блокпости, мене зупиняли: «Почему без пропуска?..». Потім я дізналася, що треба було оформлювати перепустку, щоб просто пішки пересуватися містом. Але я йшла далі. Їхали такі великі військові машини, пилюка здіймалася — було страшно. Я дійшла до комендатури, там була велика черга. Був приватний огороджений будинок, я зайшла туди без черги, мене пустили у двір — стояла, чекала. Вийшов їх командир, запитав: «А чем твой муж занимался? Кто он такой?». Сказала: «В «Нашій Рябі» працював, цивільний». Він сказав: «Ми цивільними не займаємось. Іди в школу, там фільтраційний табір». Школа також була у Виноградному. Я пішла, але там взагалі нікого не було. Може він пожартував… Мене просто ганяли містом. Врешті я повернулася додому.  Ще раз я спробувала якось піти знову на Ленінградський, спитала військових, але вони в дуже грубій формі вигнали мене. Я зрозуміла, що нічого не знайду, ніякої правди не доб’юся і можу ще на якісь неприємності нарватися. Та й із сусідами складалися напружені стосунки — цей дядя Гриша почав мене гнобити, заставляв ходити по розбитих дворах шукати дрова чи воду носити. І з квартири, в якій ми жили, нас почали виганяти… Я зрозуміла, що треба рятувати дітей і якось виїжджати, почала шукати можливості. Казали, що треба проходити фільтрацію, але я багато чула жахливих історій — якщо чоловік не пройшов, колись служив, то й жінка не пройде. Мені було страшно. Куди ж діти? Що буде з ними, якщо мене також затримають? Я почала думати щодо виїзду в Бердянськ, звідки були евакуаційні автобуси до Запоріжжя.  А потім сталося диво… Ми пішли з сусідкою до магазину поруч — там до війни був «АТБ». Туди привезли роутер і роздавали вайфай. Ми приходили кожен зі своїм подовжувачем — підключалися до ланцюжка. Там і телефон можна було зарядити, і по вайфаю комусь подзвонити. Так от в травні ми пішли з сусідкою, але в мене мережі взагалі не було, а вона змогла додзвонитися сину. Він сказав, що її можуть забрати волонтери прямо з адреси проживання і вивезти в Україну. Вона сказала: «Ну тут не стріляють, дають гуманітарку, я буду тут». А я попросила її, щоб вона дала мені номер волонтерів. І потім через знайомих, у кого була місцева карточка зв’язку «Фенікс», у мене її просто не було, я зв’язалася з цими волонтерами, і ми домовилися на 6 червня — щоб нас вивезли без фільтрації. Все так і сталося. Нас забрали. Ми об’їхали пост у Мангуші польовими дорогами. Потім пересіли в інше авто, доїхали до Мелітополя, а там пересіли в бус і приїхали в Запоріжжя. На блокпостах у нас нічого не питали. Ми їхали з двома літніми людьми. 

Коли водій сказав: «Ну що, я вітаю вас в Україні», — увесь автобус кричав «Ура», ми всі плакали. Я не вірила, що ми вибрались звідти.

Коли приїхали в Запоріжжя, старша донька почала стрибати, радіти: «Мама, смотри, свет, смотри, свет!». Ми нарешті побачили світло і воду після стількох місяців… У Запоріжжі переночували і наступного дня поїхали через Київ у Хмельницьку область — до матері чоловіка, де були три місяці.  

«Я «жила» у чатах із пошуку полонених»

Коли ми вибралися, я дізналася, що мама чоловіка таки подала заяву про його викрадення – я написала їй коротке повідомлення 10 квітня, але не була впевнена, що вона його отримала, бо інтернет був поганий навіть біля роутера... Справу передали для [suggestion title="розслідування в Службу безпеки України" text="кримінальне провадження відкрито за частиною 1 статті 438 Кримінального кодексу України - порушення законів та звичаїв війни"]. Я почала звертатися всюди, де тільки могла — і до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, і до президента, і до СБУ. Богдан Тіслак із дружиною та сестрою. Фото надане Анною Тіслак Я «жила» в чатах із пошуку полонених. Побачила відео з [suggestion title="Оленівки" text="В окупованій Оленівці був організований ізолятор для полонених"], на якому впізнала чоловіка. Улітку минулого року ті, хто там також перебував в ув’язненні, розповіли мені після звільнення, що Богдана перевели у СІЗО в Донецьку всередині травня.  Я написала листа окупаційній владі — в «Мін'юст «ДНР». І мені на диво відповіли, що з 1 червня минулого року він перебуває в Калінінській колонії в Горлівці. З 17 червня з нього зняли обвинувачення в тероризмі і присвоїли статус полоненого. Я питала, чому його не звільнять і тоді Офіс Уповноваженого з прав людини «ДНР» повідомив мені, що «статус полоненого виникає з моменту затримання на не менше ніж на 10 років». І той факт, що мого чоловіка не обвинувачують у воєнних злочинах, не скасовує цього статусу і не є підставою для звільнення. У мене — подруга на окупованій території, я просила її відправляти листи [чоловікові] від мене. Спочатку вона написала своє прізвище, і лист повернувся, наступного разу — моє. І чоловік відповів... Він писав, що зі всіх місць, де був, це — найбільш нормальне. Старається триматися, але важко йому. У нього хронічне запалення легень, проблеми з диханням — сім разів був зламаний ніс ще до полону, має гастрит.  Але зараз майже два місяці листів немає. Я дуже хвилююся. Бачила в телеграм-каналі «Помощь украинским пленным» відео зі зверненням мого чоловіка до України з проханням допомогти повернутися на Батьківщину. Він — дуже блідий, дуже схуд, і я помітила, що в нього немає зуба… Кілька разів через знайомих передавала йому передачі — раз в місяць можна до 20 кілограмів.  Я не хотіла виїжджати за кордон, але у чоловікових родичів у Хмельницькій області — велика сім’я. Там немає місця, щоб і ми з дітьми довго жили.  Наприкінці серпня ми поїхали у Фінляндію — написали заявку через волонтерів. Нам купили квитки на літак, поселили у містечку Састамала. Я живу у двокімнатному будиночку сама з дітьми.  За гуманітарною допомогою ходимо по чотири кілометри в одну сторону. Автобуси не їздять. Не знаю мови, тому важко зорієнтуватися. Почуваюсь ніби дитина у прийомній родині. Тут безпечно, але важко морально. Діти ходять в садок, але влітку садки не працюють.  Я хотіла повертатися в Україну, молодша донька досі не розмовляє — їй уже три з половиною. Потрібно до логопеда її водити, на розвиваючі заняття. І старша донька дуже травмована… На Новий рік тут були салюти. Діти злякалися. Старша донька запитала: «Мама, это дяди стреляют?». Я її ледь заспокоїла. Спочатку ми були такі раді, що сюди потрапили — тут тихо і спокійно. Але зараз мені дуже важко. Хочеться повернутися (в Україну — Ґ), але, чесно кажучи, дуже страшно.  Я тут ні з ким не спілкуюсь, люди мене не розуміють і не зрозуміють. Я — одна з такою бідою. Не знаю, як триматись, і де брати сили. Нічого не змінюється… Кажуть, що є якийсь механізм повернення цивільних, але не розголошують деталі.  Мені здається, що я б’юся як риба об лід. А що робити… У мене є надія [на звільнення чоловіка]. У щось хороше треба вірити.