«Чи гідний кожен із нас свого безтурботного життя, коли ми мовчимо». Останнє слово кримського художника-акціоніста Богдана Зізи в російському суді, де його судять за підпал адміністрації Євпаторії

Кримський художник-акціоніст Богдан Зіза виступив у російському суді з останнім словом. Уночі 16 травня 2022 року він облив фарбою — кольорами українського прапора і підпалив двері адміністрації Євпаторії, протестуючи проти війни. Його затримали і обвинуватили в теракті частина 1 статті 205 Кримінального кодексу РФ і закликах до тероризму частина 2 статті 205.2 КК РФ за відеозвернення, яке він підготував разом із акцією. Російський прокурор попросив для Зізи 18 років суворого режиму.

В останньому слові Зіза говорив про війну і кримських політв’язнів. Наприкінці він заявив, що з 10 червня розпочинає голодування з вимогою позбавити його російського громадянства, яке отримав після окупації, і звільнити “всіх українців політичних в’язнів із російського ув’язнення”.

Ми публікуємо виступ Зізи повністю.

Чи шкодую я про те, що зробив?

Мені шкода, що я перестарався і мої дії призвели до порушення статті про терористичний акт.

Мені шкода, що зараз моя бабуся залишиться без нагляду, якого потребує. Крім мене в неї нікого більше немає.

Мені шкода, що я не маю можливості допомагати своїм близьким, які зараз цього потребують.

Щодо решти… Я вчинив по совісті.

І також по совісті не заперечую, що зробив. Вчинок — безглуздий і потрібно було висловити свою думку по-іншому. Але чи варте те, що я зробив, позбавлення волі на строк від 10 років?

Хотілося би звернутися до суду і просити не йти на повідку в режиму і не брати участь у цих жахливих репресіях.

Але, очевидно, це не матиме ефекту, адже судді у подібних політичних справах лише виконавці.

Тому я продовжую протестувати навіть з ув’язнення. Повною мірою усвідомлюючи і можливий термін ув’язнення, і як воно може позначитися на моєму здоров’ї та навіть житті. Але чи гідний я свого життя? Чи гідний кожен із нас свого безтурботного життя, коли ми мовчимо, в той час, як щодня гинуть невинні люди?

«Це була найстрашніша ніч за весь час. Такого не було ніколи. Я думала, ми помремо. Три ракети «кинджал» пустили і багато «калібрів». Збивали дуже близько, чесно, ніби над нашим будинком. Будинок трясло, було кілька вибухів поспіль. Уперше за весь час війни така біла заграва, небо просто біле від вибухів. Є відчуття, що ми в окопі, а не в себе вдома. В один момент я подумала, що все, летить на нас, бо був дуже чіткий звук ракети і потім дуже сильний вибух. Нам знову пощастило залишитися в живих».

Це слова моєї сестри з Києва, якій довелося пережити чергову ніч обстрілів міста збройними силами РФ.

http://graty.page.ua/uk/strilyajte-strilyajte-mi-vse-odno-tut-budemo-zhiti-yak-kiyani-perezhili-chotiri-ataki-droniv-ta-raket-za-dvi-dobi/

Коли вранці вона вийшла на вулицю, то виявила, що одна з ракет прилетіла в сусідній житловий будинок.

Для багатьох війна, що нині триває, це щось, що відбувається десь там, далеко.

Одного разу працівник СІЗО мені сказав: «Блін, як набридла ця війна. Коли би не увімкнув ТБ, усе одне й те саме».

На що я йому відповів, що війна ще не закінчилася і нікуди від цього не подітися. А той відповів, мовляв: «Так-так, це все зрозуміло, просто дорожчає все, машину дорого обслуговувати».

І ось у цьому проблема тут, у Росії. Для вас війна, що триває,— це невеликі труднощі, які ви намагаєтеся перечекати, живучи своїм звичайним життям, намагаючись уникати поганих новин, водночас по-справжньому не цінуючи таких елементарних речей, як просто прокинутися в теплому ліжку, у своїй теплій квартирі і сказати близькій людині: «Доброго ранку».

У той час, як у сусідній країні мільйонів людей позбавляють своїх будинків, вони втрачають близьких, руйнуються цілі міста. Щодня. Така повсякденна реальність для мешканців України зараз.

У теорії можна було би списати бездіяльність росіян, якби все, що відбувається, не робилося руками самих росіян. Руками тих, хто тримає зброю, і тих, хто не робить нічого, щоб зупинити те, що відбувається.

Щодня звичайний росіянин, який знімає, що це все політика і його не стосується те, що відбувається, проживаючи своє звичайне життя, поповнює бюджет РФ, чим спонсорує цю злочинну війну.

Звичайно, є ті, хто не підтримує те, що відбувається, хто вживає заходів, щоб не бути мовчазним співучасником. Це журналісти, різні активісти… Ті, хто не мовчить.

http://graty.page.ua/uk/krimskij-sirota-hudozhnika-z-%d1%94vpatori%d1%97-sudyat-u-rosi%d1%97-za-pidpal-misko%d1%97-administraczi%d1%97-yakij-vin-sko%d1%97v-protestuyuchi-proti-vijni/

Мій вчинок був криком душі й совісті до тих, хто так само, як і я, боялися, але також не хотіли й не хочуть цієї війни.

Кожен з нас окремо маленька непомітна людина, але вона може бути почута через гучний вчинок.

Так, страшно, Так, можна опинитися за ґратами, де я сам, звісно, не планував бути. Навіть за ці слова на мене можна відкрити кримінальну справу.

Але краще з чистою совістю сидіти у в’язниці, ніж бути безмовною худобою на волі.

Я — також звичайний громадянин своєї країни, але України, який не звик мовчати, коли поруч відбувається беззаконня.

Сьогодні тут, у цьому акваріумі, я не один. Зі мною понад 200 людей.

Це українські політичні в’язні, які сидять у російських в’язницях за сфабрикованими справами.

Багато з них — кримські татари, які вкотре стикаються з російськими репресіями.

Я сам наполовину кримський татарин і мені боляче від того, що відбувається з нашим народом сьогодні.

Безліч українців, які перебувають в ув’язненні лише тому, що вони — українці там, де на думку російської влади їх бути не повинно.

Людей у російських в’язницях б’ють за українську мову. Навіть не за використання, а лише за те, що вони її розуміють. Мерзотники з адміністрації СІЗО та інших місць, де утримують наших людей, звертаються до ув’язнених українською мовою, провокуючи їх на реакцію, спонукаючи відповісти або щось зробити, і якщо людина реагувати, її б’ють.

Ті, хто так старанно шукає нацистів в Україні, не розгледіли, як нацизм розвинувся в Росії з цим ефимерним «русскім міром», з яким озброєні люди прийшли до нас, намагаючись стерти українську ідентичність.

Люди в ув’язненні страждають у жахливих умовах. Багато хто в похилому віці.

Понад 40 людей мають критичні проблеми зі здоров’ям. Їм не надається належна медична допомога. Люди помирають в ув’язненні.

Вони не злочинці. Видворіть їх із країни. Навіщо ви їх утримуєте?

Ніякий я не терорист, навіть смішно вже це вимовляти. Я людина моралі і принципів, яка швидше віддасть своє життя, ніж забере чуже.

Але навіть своє я не готовий віддати системі  ФССП РФ Федеральна служба судових приставів РФ .

Я оголошую голодування з вимогою позбавити мене громадянства РФ, а також звільнити всіх українських політичних в’язнів.

Якщо зі мною щось станеться в ув’язненні, я хочу, щоб суспільство знало, що це лише тому, що я українець, який виступив проти війни у своїй країні.

А якщо це й останнє моє слово, то лише російською мовою. Це останні мої слова, сказані російською мовою публічно в цій країні, поки тут такий режим… Красненький…

А я не Червоний, я Багряний

Я не римую для партера, і це не рими

це є рани, та я не Мельник

для вас я — Бандера.

Мене снігами моє літо з Батьківщини Симоненка, я до кінця йду, як Теліга,

та вірю в крила, як Костенко.